Для чого Господь посилає людям випробування? Насамперед, щоб вони краще пізнавали себе, виявляли раніше невластиві їм якості. А навіщо випробування надсилаються людям творчим?
Чергова війна, що прийшла на українську землю, налаштовує митців на твори, які навряд чи побачили би світ у мирний час. Звісно, режисерку Юлію Сак до фільму «Україна – храм мого серця» муза привела би неодмінно – картини такої ж тематики, а може й під тією ж назвою. Але твір, з яким зустрілися його перші глядачі у Будинку кіно 2 жовтня, зовсім інший.
Чому у центрі уваги фільму розповідь про звичайну київську сім’ю у цей гранично важкий час? Повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року Юлія Сак пережила душевно дуже тяжко. В перші тижні російської агресії потрібно було вирішувати питання, чи залишатися в Києві, в Україні? А якщо залишатися, то як продовжувати творчість?
Тоді з-під її пера вийшли такі рядки:
Коли ревуть гармати, то музи не звучать.
Але мої не вміють страждаючи мовчать.
Коли біда і горе, коли нестерпний біль,
Мій шлях, моя дорога до сяйва через бій!
Тривога Юлії Сак за власну родину перетрансформувалася в сценарій – виникла ідея авторського саме художнього фільму. Втілювати її режисерка почала зі своєю мамою, сценаристкою Ольгою Тичиною-Яновською.
Головну героїню зовуть Надією. За фахом вона історик, працює етнографом в Музеї народної архітектури та побуту. Образ її втілює сама Юлія Сак. Як акторці, їй не звикати до характерних ролей сучасниць – зокрема, їх вона грала у новелах стрічки «Хвилина усвідомлення», і деякі з них були сімейними.
Що означають для Надії хороші стосунки у родині, бачимо у першій же сцені прогулянки старим київським садом – місцем багатьох історичних подій різних епох. А скільки глядацьких відчуттів викликає епізод повернення з фронту її чоловіка!
Звати його Андрій (актор Олександр Мельник), він лікар, хірург. Для нього війна починається в його лікарні – туди поступає все більше пацієнтів після поранень. Але розуміючи, де у цей час він більш потрібний, приголомшений загибеллю друга, він усе ж таки йде на фронт.
Їхня донька Софійка (Ліза Мельник) – школярка. Їй, підлітку, важко збагнути зміни у поведінці батьків, тож всіляко прагне бачити їх такими, як були до війни.
Не передати словами біль Надійчиних батьків, коли вони дізнаються про загибель іншої своєї доньки Ніни, під обстрілами у Харкові. Надіїн тато (Віктор Кривуша) – художник, він попри все продовжує працювати у своїй майстерні. І далі провадить навчання живопису діточок, що залишилися в обступленому ворогом місті.
І одержавши трагічну звістку, йде розпочинати черговий урок.
А мама Надії веде домашнє господарство. Як риси війни відобразилися на ньому, бачимо у сцені сімейної зустрічі Нового року. А усвідомлення матір’ю загибелі своєї доньки Наталія Савіна (вона грає цю роль) передає взагалі неперевершено.
Чудово зіграла племінницю, яку Надія забирає до себе після загибелі сестри, Поліна Турцевич. Психологічно насичений кадр, коли на очах у дівчинки руйнується її будинок – один із найкращих у фільмі. В іншій сцені, коли вона не може через обстріл додзвонитися до своєї тітоньки, талановита дитина переживає майже шок разом з її героїнею.
А Надія у цей час була у своєї подруги, художниці Єви (Аліса Анісімова), з подарунком для неї від свого батька. Отут і сталися тривога, ворожий прильот, вибухи, відключення світла і припинення зв’язку. У цьому фрагменті Юлія Сак унікально показує стан своєї героїні на крайній межі психологічного зламу. Отакий у неї Божий дар як в акторки – завжди на межі.
Серед інших персонажів, введених до сюжету фільму «Україна – храм мого серця», бачимо сусідку Олену Степанівну (акторка Ніна Волкова). Її донька разом з онуком покинула Україну і не дає про себе знати. Дуже щемливою вийшла сцена з Однокласником (Олександр Дашкевич), коли вони з Надією на ювілей випуску приходять до зруйнованої школи.
Попри важкі випробування, що випали на її долю, героїня Юлії Сак продовжує працювати і спілкуватися з колегами. Зі співробітницею Любов’ю (Марина Лобода) вони не полишають тему своїх наукових досліджень, про що глядач дізнається з їхнього значущого діалогу.
А колега Павло (Валерій Нестеренко), знаючи, що чоловік Надії вже тривалий час не виходить на зв’язок, частує її кавою та підбиває до неї клинці.
З чималою увагою ті, хто завітав цього вечора до Будинку кіно, зосереджувалися на історичних сценах стрічки. До головної героїні вони приходять у снах і роздумах. Бачимо в «Україні – храмі мого серця» і давньоруську княгиню, яка благословляє на праведний бій свого чоловіка, і смертельне зіткнення слов’янина з ворогом.
Адже Надії як історику добре відоме минуле тисячолітньої боротьби нашого народу за свою землю.
Юлія Сак, варто зазначити, у своїй картині виступила у багатьох іпостасях. Окрім виконання головної ролі й режисерської роботи, вона також є співавтором сценарію, оператором та монтажером. А ще у фільмі «Україна – храм мого серця» Юлія Сак дебютувала як кінокомпозитор.
І як уже встигли охарактеризувати її фахівці, музика до фільму, як власне і вся картина, вийшла приголомшливою, але водночас витонченою і граціозною. Такою й є мелодика сьогоднішньої України.
Також не можна не сказати, що всі дев’ять авторських стрічок Юлії Сак (з них уже дві повнометражні) є безбюджетними. Тобто знімаються винятково на ентузіазмі тих, хто над ними працює. Як відомо, пані Юлія – володар Рекорду України у тривалості знятих мульті-моно фільмів. Нині до тодішніх рекордних 222 хвилин вона додала чималий відсоток.
Шкода, що такої номінації національного рекорду – тривалість стрічок, знятих без бюджету, немає. Чи вже є? Як би там не було, фільм «Україна – храм мого серця» — незрівнянний набуток нашої цивілізації, яка нині складає іспит на право свого існування. А український кінематограф отримав у власну скарбницю доволі вагомий внесок, з чим ми і можемо одне одного привітати.
Юрій Шевченко